Fantom » Суб квітня 04, 2009 20:55
Вот самая что ни на есть непридуманная история:
Світ тісний, або Окупанти теж були різними…
1941 рік. Була війна. Під осінь німці окупували й Україну. Поразки та відступи нашої армії оповивали тривогою і душі, і серця. Фашисти саме розбомбили Київський військовий округ. Вцілілі солдати рушили туди, де, за їхніми розрахунками, мав бути фронт. Через Згурівку і сусідні села в напрямку Пирятина, Лубен ішли два воїни. Осіння негода, холод і голод змусили їх просити допомоги в жителів села Стара Орлиця. Несміливо постукали у вікно оселі, ввіряючи свою долю господареві. На щастя, він виявився доброю і порядною людиною. Нагодував, чим Бог послав, і сказав:
— Йдіть у комірчину. Там перевдягнетеся у цивільне та відпочинете.
Воїни так і зробили.
Сусід, з яким Степан Молодий жив не дуже дружно, все це бачив. Тож незабаром опинився у Згурівці, де поспішив до комендатури. Окупанти теж не зволікали. Скоро німецький офіцер із солдатами та поліцаями прийшли в село і прямо до хати, на яку їм було вказано.
— Є радянські солдати? Ти їх переховуєш? — звернувся офіцер через перекладача.
Що мав робити Степан? Зізнався і розповів, що, мовляв, виходили хлопці з оточення, притомилися, тож хіба він міг їх не прийняти?
Степан знав, що переховування ворожих солдатів карається німецьким законом. Захистити себе не міг нічим. Тож вирішив використати єдину свою «зброю» і заговорив до лейтенанта чистою німецькою мовою.
Офіцер вельми здивувався і запитав:
— Звідки Ви знаєте нашу мову і так досконало?
— Під час імперіалістичної війни 1914 року я воював і потрапив у полон, а потім — і до Німеччини. Там працював у господарстві одного бауера, де до мене ставилися дуже добре.
— А чим Ви підтвердите свої слова? — прискіпувався лейтенант.
Тоді Степан дістав зі схову фото, на якому була зображена вся родина бауера.
— Ось це — бауер, а це — його дружина, діти, а це — я, — говорив Степан.
Раптом лейтенант вигукнув:
— А це я, дядя Стьопа! Хоч і малим був, Вас пам’ятаю, як водили мене на прогулянки, як розмовляли зі мною.
Це була незвичайна мить спогадів, запитань і подиву цьому справді тісному світу. Вони ніби забули, де знаходяться, що йде війна. Коли емоції дещо вщухли, лейтенант запитав:
— А хто це був, що на Вас доніс?
— Та сусід, ще й родич.
Лейтенант наказав своїм солдатам від конвоювати донощика у Згурівку, звідки він так і не повернувся.
Чи то на радощах неочікуваної зустрічі, чи лейтенант захотів показати свою доброту, лояльність, сталося диво — він дозволив радянським солдатам забирати свій одяг і рушати далі, в незвідану дорогу.
Ця бувальщина часів війни переходила з уст в уста. Мені розповів один чоловік, почувши її від батька Степана Молодого.
Те, що і німці, і наші бувають різними, підтверджує ще один випадок з життя часів війни та мирного повоєння.
Село, в якому тоді жила наша родина, окупували німці. В школі розмістилася їхня комендатура. Про коменданта говорили, що лютий і безпощадний. А тут саме наш тато, втікаючи із табору Кривого Рога, добрався в село. Він, 35-річний чоловік, мав вигляд старезного дідугана з великою бородою і запалими очима. Маючи слабке здоров’я, вижив тільки завдяки підтримці інших полонених. Куди йому було йти? Хоч так, хоч інакше — в оточенні фашистів. Його знову могли забрати до табору. А там — неминуча смерть. Тоді мама, яка була рішучою та відважною і знала німецьку мову, вирішила піти до того страшного коменданта і просити за тата, аби не забирали його, а дозволили підкріпити сили. Добилася на прийом, розповіла, що має двох дітей, що чоловік у тяжкому стані. Заплакала і впала перед чужинцем на коліна.
— Найн, найн, найн! — кинувся комендант, підняв маму і заспокоїв позитивною відповіддю.
Тато, підправивши здоров’я, дістався фронту, воював, дійшов до Праги.
...Моїй відважній матусі довелося ще раз ставати на коліна, вже перед своїми. Коли я знаходилася в Київській лікарні після операції, моя маленька донечка впала у дитсадку з гойдалки і зі струсом мозку потрапила до Яготинської ЦРЛ. Бабуся, тобто моя мама, була в розпачі. Кинулася просити хірурга, щоб дозволив бути поряд із дитиною, доглядати її. Зустрівши лікаря в коридорі, вона, як колись перед німцем, упала на коліна, благаючи про милосердя. Але він не те що не підняв, не вважав навіть за потрібне говорити. Відштовхнув набридливу прохачку і попрямував собі. Думаю, будь-які слова тут зайві.
Ольга Грабська
Мера жизни не в ее длительности, а в том, как вы ее использовали.
Мишель де Монтень